Апологети нинішньої назви колишнього Кіровограда стверджують, що перейменування відбулося історично справедливо, тому що саме в Єлисаветграді в 1882 році М.Кропивницький створив перший професійний український театр – театр корифеїв, тож саме він вписав  Єлисаветград золотими літерами в історію українського театру в якості його першої сторінки. Наскільки ці твердження відповідають історичній правді, наскільки творча діяльність Кропивницького по створенню українського театру пов’язана безпосередньо з Єлисаветградом і що реально було ним створене восени 1882 року у місті на Інгулі?

Зимовий театральний сезон 1881-1882 року застає вже досить відомого і успішного професійного актора М.Кропивницького в Кременчуці, де він був задіяний в театральній трупі  Г.Ашкаренка. До роботи в цій трупі Кропивницький залучив також М.Садовського, одного з братів Тобілевичів. Для того, щоб покращити  касові збори, антрепренер театральної трупи  звернувся до царської влади за дозволом грати не лише російські, а й малоросійські п’єси. Неочікувано надійшов дозвіл – від самого міністра внутрішніх справ імперії. Театральній трупі Ашкаренка першій в Україні після сумнозвісного Емського указу 1876 року дозволили робити вистави малоросійською мовою. Перші вистави українською були зіграні в Кременчуці в листопаді 1881 року й викликали ажіотаж у глядачів. Причому ключову роль у постановці цих вистав відіграв М.Кропивницький, виступивши одночасно режисером і провідним актором. Наступного місяця трупа Г.Ашкаренка за участі М.Кропивницького та М.Садовського відіграла з успіхом шість вистав українською мовою в Харкові. В своєму біографічному нарисі М.Кропивницький перші малоросійські вистави, зіграні в Кременчуці в листопаді 1881 року, назвав новою ерою українського театру. Наприкінці ХІХ століття Г.Ашкаренко саме свою театральну трупу зразка кінця 1881 року стане називати  першою українською театральною трупою, і цьому особливо ніхто не заперечував.

В листопаді 1881 року були оприлюднені зміни, внесені царем до Емського указу, які дозволили грати театральні вистави малоросійською мовою всім театральним трупам в Україні.  Тому М.Кропивницький вирішив залишити трупу Ашкаренка і створити свою. У грудні 1881 року був сформований новий театральний колектив – товариство акторів на чолі з М.Кропивницьким. В 1908 році у своєму нарисі «Спогади про Бобринець і бобринчан» Кропивницький  стверджує, що власну українську трупу він сформував у кінці 1881 року у Кременчуці.  Новостворена театральна трупа у січні 1882 року відправилася на гастролі до Києва. Виступи проходили у приміщенні нинішнього театру імені Лесі Українки й мали значний успіх. На фасаді театру і сьогодні є меморіальна дошка із словами «В цьому будинку 10 січня 1882 року під керівництвом великого артиста і драматурга М.Л.Кропивницького відбувся перший виступ українського професійного театру». Так що є всі підстави вважати  театральну трупу, сформовану наприкінці 1881 року у  Кременчуці,  першою професійною проукраїнською  театральною трупою, створеною М.Кропивницьким. Товариство акторів існувало і гастролювало по весну 1882 року.

Напередодні нового театрального сезону М.Кропивницький і М.Садовський, перебуваючи в Єлисаветграді, вирішили зібрати нову театральну трупу. Царський циркуляр 1881 року заборонив створення чисто малоросійського театру і малоросійських театральних труп. Надавалося право виставляти малоросійські п’єси з дозволу губернаторів лише російським трупам. Так що всі театральні трупи в Україні офіційно залишалися російськими. Причому виставі малоросійською мовою обов’язково повинна була передувати вистава російською. Влада жорстко контролювала це правило. Так що  і театральній трупі, яка була сформована у Єлисаветграді, так само, як до цього в Кременчуці, довелося грати  також і російські вистави.

На початку осені 1882 року нова трупа була зібрана. Активну роль в цьому відіграв М.Садовський. Саме він запропонував і запросив до складу трупи М.Заньковецьку. В основному трупа складалася не з професійних акторів, а з аматорів, вік більшості яких складав 19-25 років.  Трупа не була стаціонарною, не мала ніякого відношення до Єлисаветградського театру. Після трьох дебютних українських вистав у жовтні-листопаді 1882 року, що відбулися у міському театрі, трупа під орудую М.Кропивницького залишила Єлисаветград, відправившись на гастролі. До речі, в своєму  автобіографічному нарисі Кропивницький жодним чином не згадав про створення восени 1882 року в Єлисаветграді театральної трупи, тим більше не дав оцінки цій події в історії українського театру.

Отже, Єлисаветград не може претендувати на першість у справі створення першої української театральної трупи. Твердження про те, що восени  1882 року М.Кропивницький створив в Єлисаветграді перший професійний український театр, є  сумнівним і нічім реально не підтвердженим. Єлисаветград став місцем, де Кропивницький сформував свою другу проукраїнську напіваматорськутеатральну трупу, що стало не початком, а лише продовженням становлення українського театру. І до його завершення було ще далеко.  В серпні наступного року театральна трупа М.Кропивницького об’єдналася з театральним колективом М.Старицького. На чолі об’єднаної трупи став М.Старицький, а М.Кропивницький зосередився на режисурі. В майбутньому М.Кропивницький ще двічі очолював театральні колективи. Вершина у  театральній творчості М.Кропивницького припала на час гастролей його трупи в 1886-1887 роках в Петербурзі та Москві, причому гастрольний  репертуар  включав як українські, так і російські п’єси. Не всі вистави мали успіх. Під час цих виступів в столиці були зіграні і два закриті спектаклі для царської сім’ї, після одного із яких  представники трупи на чолі з Кропивницьким отримали можливість на зустріч і спілкування з монархом. Згадуючи про цю зустріч з царем у своїх спогадах «Про Бобринець і бобринчан», Кропивницький відзначив, що, коли цар спитав: «Где вы собрали такой чудный состав?» – Марко Лукич відповів: «На Юге». Зверніть увагу на відповідь митця – не в Україні, а «на Юге». В цілому успішні гатролі трупи М.Кропивницького в обох столицях ніяким чином не були пов’язані з Єлисаветградом. 

І дещо про театр корифеїв. Корифеями прийнято називати провідних, видатних діячів певної ниви діяльності. Ніякого українського театру корифеїв як такого (в розумінні єдиного діючого театрального колективу з відповідною назвою) ніколи не існувало – це красивий міф. В 1901 році шістьох провідних представників українського театру, які представляли різні театральні колективи і трупи, було лише названо корифеями української сцени, а про ніякий театр корифеїв мова не йшла. І об’єднати на тривалий час корифеїв (зірок) в один колектив в принципі було неможливим через творчі і фінансові проблеми. Тим більше не міг бути створений театр корифеїв М.Кропивницьким в 1882 році в Єлисаветграді. Так, до театральної трупи, сформованої в 1882 році в Єлисаветграді, увійшли М.Кропивницький, М.Садовський і М.Заньковецька, які через двадцять років були визнані корифеями українського театру. Однак на 1882 рік М.Кропивницького можна було вважати хіба що  корифеєм російської сцени, М.Садовський менше року відпрацював професійним актором, а М.Заньковецька лише дебютувала на сцені. То про створення якого театру корифеїв в 1882 році в Єлисаветграді може взагалі йти мова?  Ну це є повним абсурдом. Доки ми й надалі будемо жити міфами і казками про сьогодення та майбутнє, нічого путнього в Україні не створимо. А народному депутату, який пообіцяв перетворити Кропивницький у культурну столицю України, бажано прочитати сатиричний твір «Дванадцять стільців». Там є персонаж, який легко і красиво сворював прожекти, один з яких – Нью-Васюки – став загальновідомим. 

Театральна спадщина видатного українського актора, режисера і драматурга Марка Кропивницького є надбанням всієї України. Колискою формування і становлення його творчого генія стала низка українських міст, серед них: Бобринець, Одеса, Кременчук, Київ, Єлисаветград, Харків. За спогадами митця, Єлисаветград в цьому процесі займав далеко не перше місце. Але так сталося, що саме перед Кіровоградом постала проблема перейменування. Серед багатьох пропозицій щодо нової назви міста був і Кропивницький. Цей варіант підтримувався лише чотирма відсотками кіровоградців і вважався абсолютно непрохідним. Однак, завдяки тому що міська влада і особливо місцева громадкість на певному етапі процес перейменування пустили в самостійне плавання, сталося, здавалося, неможливе.

 Пам’ять про одного із фундаторів українського театру М.Кропивницького була гідно увіковічена в Україні. Лише в Кіровограді його ім’я носить обласний театр, працює музей Кропивницького, одна із центральних вулиць названа на його честь, село, в якому він  народився, стало носити його прізвище. Однак чи є М.Кропивницький тією постаттю, щоб більше ніж через сто років після смерті митця називати його прізвищем ще й обласне місто? Драматургічна  спадщина М.Кропивницького не стала класикою. Дивно, що в репертуарі Кіровоградського обласного театру, який носить ім’я М.Л.Кропивницького, не представлена жодна з 40 написаних ним п’єс. В цілому Кропивницький залишився театральним діячем своєї епохи, яка на фоні подальшого розвитку кінематографа, телебачення та Інтернету сприймається  як діяч минулих часів. 

Для здравомислячих жителів колишнього Кіровограда висновок  може бути лише наступним: життя і реальні творчі заслуги Марка Кропивницького не настільки пов’язані з Єлисаветградом, щоб його прізвищем називати обласний центр. А нинішня назва колишнього Кіровограда може ввійти в історію тільки як випадкова і тимчасова. Раніше чи пізніше жителям обласного центра повернуть законне право самим обрати назву для свого міста. 

P.S. Про Єлисаветград і єлисаветградців М.Кропивницький окремих спогадів не залишив.

 Автор даної публікації проживає по вулиці Кропивницького і нічого проти цієї назви не має.

Євгеній  Дементов, кандидат історичних наук.